Про муншайн і свободу

Свобода - це не те, що вам дали. 

Це - те, що у вас не можна відняти

Вольтер

Частіше за все я стикаюся з двома поглядами на самогоноваріння.

Перша ідея у тому, що самогон - частина культурного спадку українців. Типу, побілені хатинки, вишня за вікном, брага з буряків, отето всьо. Але давайте будемо відверті - самогоноваріння - культурне надбання Людства, а не лише України. І місце найкрутіших муншайнерів давно посіли ірландці та шотландці, які зробили самогон ледь не національною ідеєю. І рознесли цю ідею по всьому світу, адже бурбон, віскі, скотч та навіть ром, бренді та коньяк брати близнюки. Але про це іншим разом.

Друга ідея у тому, що самогон - зло, з яким треба боротися. Для сучасного інтелектуала зізнатися у тому, що він вживає оковиту (до речі "віскі" це теж у перекладі "вода життя") це дурний тон. Бо сучасний інтелектуал має відкреститися від "бидла" яке, відповідно, вживає понад всякої міри.

Обидві ці ідеї не находили відлуння у моїй душі. Тому що, з одного боку, з мене поганенька селянка, я людина міста і з цим нічого не вдієш, з іншого, я не люблю "видаватися" та грати роль "кращої версії себе". Та раптом я усвідомила, що для мене самогоноваріння.

Це джаз.

Серйозно! І я зараз поясню чому. Дивіться. Джаз виник як суміш народної музики американських мігрантів (до речі далеко не тільки чорношкірих) та класичної європейської музики. Він дозволяв імпровізувати так, як не робив жоден стиль музики до того. І джаз став стилем життя, бо цю музику грали у борделях та підпільних шинках "спік-ізі" у США часів сухого закону. Згодом ця музика вийшла на велику сцену, стала класикою, тепер її грають у концертних залах для тих самих "інтелектуалів", що відтопирюють мізинець тримаючи склянку з шотландским високогірним віскі 12-літньої витримки.

Але чи не загубили ми саму суть джазу, його дух, його силу, його свободу від умовностей?

Зрозумійте правильно, я не закликаю відмовитися від споживання хорошого коньяку чи віскі з брендових вінокурень, але я задаю питання над якими варто трохи замислитися.

Коли мій чоловік розповів на роботі, що його дружина варить "віски" перше, що його спитали чи нові в мене бочки для витримки чи з під хересу. Бо якщо нові то це бурбон, а не віскі =)

Але розумієте в чому тема, коли складалися ці "стилі" вони виникали не так "а давайте ми візьмемо солод ячмінний, бочку з під хересу і шотландський торф, вийде офігенсько". Ні-а. Було приблизно так "як з гомна і палок зробити пойло, що смердітиме трохи меньше?". І бочки люди брали які могли собі дозволити, тобто б/у, а торф палили бо він горів і був безкоштовний, а ячмінь використовували тому, що він там росте, а виноград не росте. Як тільки ці завзяті хлопці добралися до США, де росла кукуруза і бочки були дешеві, вони почали робити бурбон. А всі інші понти, про які написано на всяких пафосних ресурсах, це для того, щоб ви могли самоствердитися. Тому що сказати "я вживаю самогон" може дозволити собі тільки дуже вільна людина.

І коли я замислилася над концептом та ідеєю, а чим саме я займаюся, я зрозуміла, що я роблю джаз.

Мені не цікаво варити класичний український самогон і наливки типу хреновухи чи спотикача. Бо зараз цим не займаються лише ліниві. Патріотизм по-українські це завжди хати, вишиванки, село і калина з журавлями. І я нічого не маю проти, та я сучасна людина. І я не хочу варити шотландський віскі чи американський бурбон, тому що їх непогано роблять шотландці і американці ірландського походження =)

Я хочу міксувати сучасні мотиви з народною музикою. Я хочу імпровізацію, свінг, ритм, блюз і свободу. Свободу сприйняття світу передусім. Тому, я і не стверджую, що варю саме "віскі", я варю муншайн, або самогон по-нашому. Але варю я його по-своєму, і це робить його справді унікальним.